Сприймаю цей фільм спочатку як справжню оду Don Adams, а вже потім як комедійний бойовик із Steven Carell. Адже все знято в нерозривній єдності із серіалом “Get Smart” 60-х років, який тішив юного глядача після школи на ICTV під назвою “Шпигунські пристрасті”. Червоний кабріолет, черевик-телефон і фраза “Sorry about that, Chief” та багато іншого. Безумовно, замість Steven Carell в цьому фільмі міг би знятись і Rowan Atkinson, і зробив би це не гірше, а місцями може навіть і краще, але тоді це вже був би фільм про агента Джонні Інгліша, а не про шпигуна Макса Смарта.
Так і хотілось традиційно розпочати коментар із фрази “неперевершений Стів Мартін”, але цього разу його зірку затьмарила своєю грою Betsy у виконанні неперевершеної Mindy. Сам задум фільму, при його ненав’язливій простоті, взагалі чудовий. Спочатку ідея Боуфінгера здається неймовірно тупою, але коли він починає її реалізовувати… Подобається мені таке кіно, в дусі і стилістиці того часу.
Повчальний момент фільму в тому, що оце така умовна Daisy з Огайо, років через 20, заявить, що під час зйомок фільму “Щедрий дощ” її домагалися на знімальному майданчику, введе у широкий вжиток термін “харасмент”, запустить гештег #мітУ, подасть на суд умовного Боуфінгера, поховає його репутацію та кар’єру і буде отримувати співчуття в твіттері від таких самих, як вона, дівчат з огаїв… Хоча Heather Graham звичайно зачаровує.
Колись давно — це була просто весела комедія про міських жителів, які потрапили в екстремально суворі умови сільськогосподарської глибинки США десь у Пенсильванії. Звичайно смішно було дивитись як Керолін намагається вишивати чи Бред втікає від величезного коня. Але зараз зміст фільму здається значно глибшим і доносить більше сенсів, ніж може здаватись при поверхневому перегляді.
Дуже не нав’язливо, але перед глядачем піднімаються питання:
альтернативного способу існування “по за державою” та її інституціями; можливості самому себе забезпечувати лише завдяки власній праці; конфлікту сучасного суспільства (сповненого обману, розпусти, лицемірства) та добровільного об’єднання людей (заснованого на дуже консервативних принципах і традиціях, але яке базується на довірі, чесності та взаємодопомозі всіх членів комуни); проблем подружнього життя у зрілому віці, коли почуття згасають і залишаються лише щоденні претензії та сварки; здатності сучасної міської людини вижити без звичних технологій та засобів існування.
Неперевершений Steve Martin, його міміка, жести, а як він танцює — це шедевр. І, як не дивно, в цьому фільмі він не сивий — виявляється буває і таке. Спостерігати ЯК викручується із різних компроментуючих ситуацій його герой — одне задоволення, він з гумором перевертає все з ніг на голову і в злочинах стають винними як не поліцейські то прокурор (прокурорка чи прокуроркологиня — вже не знаю як зараз правильно). Дуже позитивне кіно про правильні цінності.
Просто шалена пародія практично на все кіно, де гіперболізуються до абсурду і маразму різноманітні режисерські та сценарні прийоми кінематографу. Leslie Nielsen для мене завжди був і залишається таким собі дуже хардкорним варіантом Steve Martin. Перед переглядом даного фільму варто себе правильно налаштувати: перед вами не комедія, не сімейне кіно — це люта пародія, де “палицю дуже перегинають”, ламають, склеюють, потім знову перегинають і так аж до фінальних титрів. Склалось відчуття ніби Richard Crenna заблукав, потрапивши в подібний фільм, але для колишнього командира Джона Рембо це вже не перша роль в пародійному кіно, як виявилось.
