Після чергового перегляду сказав вголос: “На щастя в нас ще є такі фільми”. Згідно власної суб’єктивної загальноприйнятої хронологічної періодизації фільм знято в часи “золотої доби” американського кінематографу, коли словосполучення “Columbia Pictures” та “Castle Rock” гарантували глядачеві збурення в емоційно-вольовій сфері та ініціювали мислительні процеси в корі головного мозку. Що впадає в очі з перших кадрів — це теплий (як полюбляє говорити один колега “ламповий”) відтінок палітри кольорів на додачу до якого події фільму відбуваються осінньої пори, що робить перегляд ще більш приємним.
Причиною перегляду був акторський склад, представлений вже культовими персонами. Власне, після перегляду додаткової мотивації знайти не вдалось. І справді, рідко коли можна побачити Goldie Hawn, Kurt Russell, Ed Harris та Fred Ward разом. Та навіть слизький Murdock із “Rambo II” теж тут. Ніколи б не впізнав Christine Lahti у The Blacklist. Великим плюсом є атмосфера епохи, в якій розгортаються події, створена завдяки увазі до деталей в інтер’єрах та автомобілям на вулицях.
Кіно не сподобалось, не зважаючи на атмосферу 80-х чи Danny DeVito чи Twin Towers… Для мене виявилось забагато дисонансів. Незрозумілий образ головної героїні: це і не сильна жінка, і не досвідчений юрист, а дивна плакса, яка намагається виглядати впевнено, при цьому зривається на сентиментальні істерики, і замість адвокатського професіоналізму постійно демонструє свою сексапільність та ноги в чорних панчохах… Неприродна романтична лінія: оскільки дуже кидається в очі різниця у віці та соціальній зрілості двох учасників і замість флірту це більше схоже на домагання до неповнолітніх.
Ніколи не думав, що скажу так про німецьке кіно, але… Люди, це шедевр. Фільм про цінність життя, про цінності в житті, про першочергове і другорядне, про суттєве і несуттєве. Його треба дивитись і бачити: несамовите поєднання у неконтрольованих пропорціях безрозсудного гай-річівського криміналу, люк-бессонівської таксійної динаміки, форрест-гампівської дорослої наївності, роберт-земекісової душевної теплоти і гумору сорока відтінків чорного. І все це під ремікс U-Stay With Melina “I will survive”, який доречний, в тему, саме у такому аранжуванні.
Серіал непростий для перегляду першочергово тим, що в ньому багато сварок, криків, негативу між людьми, хоча в цілому головні герої люблять один одного, хоч і в дуже своєрідний спосіб. І тільки шалене засилля ненормативної лексики трохи знімає загальну напругу. Картинка на екрані естетикою не вражає і відеоряд побудований на контрастах між хмарочосами Чикаго з його Willis Tower (в роки моєї молодості Sears Tower) та тим дном, де мешкають співробітники ресторану “Beef”.
