Спіймати злодія / To Catch a Thief (1955)

Класика світового кінематографу. Обов’язкова до перегляду та ознайомлення частина еволюції кіно, як жанру, і результат роботи талановитих професіоналів — акторів, режисерів, сценаристів, костюмерів. Фільм середини 50-х років XX століття — це чергове “вікно” в тогочасну реальність: красиву, багату і глянцеву. А чи може бути по-іншому на Французькій Рив’єрі? Сьогодні такі фільми дивляться не для того щоб знати “чи впіймають злодія?”, а щоб посмакувати процес і насолодитись насиченою яскравою картинкою, вишуканістю діалогів, акторською грою театрального рівня.

Естетика — мабуть ключове слово для “To Catch a Thief”. Вона багатогранна і різнопланова: середземноморська архітектура; мальовничі пейзажі гір, терасованих схилів, заток і узбереж; дизайн автомобілів, як окремий вид мистецтва; багаті, до дрібниць продумані, інтер’єри; розкішні вечірні та маскарадні сукні…

До цікавих деталей можна віднести: кавомолку з кавоваркою практично сучасного дизайну на кухні; епізод із вже тоді популярною вуличною грою футбеґ; назва катера “Maquis Mouse” як відсилання до відомих середземноморських чагарників

Акторська гра розкішна, вона захоплює — мовчазними мікрорухами, виразною мімікою облич та мовою тіла. Зокрема, коли самому John Robie працівник кухні пропонує молоко, налите в блюдце, натякаючи на його кличку “Кіт”, або коли кухар багатозначно відриває гичку пучка моркви, або Jessie Stevens гасить цигарку в яєчні, або коли залишають мокрий слід від пальця на папері… Наївно приховувати, що в якості головних зірок сяють Cary Grant та улюблениця режисера Grace Kelly. Вони обоє відображають дух епохи і чоловічо-жіночі ідеали того часу.

А де ж тут Alfred Hitchcock? А він в автобусі на задньому сидінні, з мертвим поглядом всезнаючого психіатра, доповнює фірмовий стиль свого витвору

Діалоги між акторами часто глибокі і оригінальні, які почути в наші дні практично неможливо. Це і розмова на терасі про те, кого можна вважати справжніми злодіями, і дискусія в ресторані про різницю між шампанським і бурбоном з точки зору пересічного американця. Захоплюючись гострими репліками між Danielle Foussard та Frances Stevens закрадається думка, що нахабні панянки з’явились далеко не вчора. А спостерігаючи за активним фліртом з John Robie на плавучій платформі, так і хочеться сказати: “От були ж колись справжні жінки…”

Повірити, що англомовний француз може успішно видати себе за уродженця великого штату Орегон перед американцями, не виглядає можливим навіть у наші дні

Говорячи про “справжність”, не можна оминути увагою і красиві природні людські тілА на пляжах: не після залів, усушок, стероїдів, силіконів, ботексів, ліпосакцій, підтяжок і підмазок… А щоб побачити ЩО таке справжня еротика, про яку ми вже підзабули, варто звернути увагу на плавний жест Frances Stevens лівою рукою під час першого поцілунку з John Robie.

Проводячи паралелі із сучасністю, треба визнати, що за минулі 70 років незмінними залишились дві речі: справедливі саркастичні жарти про “гостинну Францію” та пафосний елітарно-претензійний фасад готелю “Carlton” в Каннах.

“To Catch a Thief” — варто дивитись, подумки повторюючи фразу “так більше не знімають”. Адже, жодна сучасна технологія не здатна зробити його більш повним. Цей фільм красивий і цінний саме таким, яким він є з усіма умовностями і допусками, а шедеври, як відомо, покращення не потребують.