Дестіні вмикає радіо / Destiny Turns on the Radio (1995)

Схоже на одну з численних спроб зняти щось для більшості незрозуміле, щоб потім кожен в цьому зрозумів щось своє — і всі разом визнали геніальність задуму авторів… Але не склалось — цього разу не вдалось продати громадськості бульбашку і вона вдарила по зірках у рейтингу. Воно як кіно про поворот “не туди”. А повернули не туди: Dylan McDermott та James Belushi, може навіть і Quentin Tarantino заблукав, хоча його персонаж чи не найбільш цікавий із усіх причетних до цього необґрунтованого божевілля.

Фільм сповнений якихось натяків на щось глобальне, істинне, філософське та глибокодумне, але далі цих натяків впродовж (більше ніж) півтори години думка не заглиблюється. Хоча треба визнати, якщо перебувати у фізіологічному стані і психо-емоційних кондиціях, коли жовтий колір басейну “символізує щось екзистенціальне”, а голий Тарантіно в ньому є “відсиланням до витоків нашого земного походження крізь призму концепції сенсу життя”, а потім ще полірнУти фразою “парадоксальність архетипів головних героїв у квінтесенції пустельного койота” — то звичайно стрічка припаде до душі і розкриє перед глядачем небачені раніше горизонти свідомості. Після перегляду можуть постати напівриторичні питання: “Що це було?” і “Для чого це було?”. А ще гірше — звинувачувати творців кіна у відсутності таланту не доводиться, бо перУ Robert Ramsey та Matthew Stone належить і цілком нормальний фільм — Big Trouble (2002)…

Із позитивного: треба віддати належне хіба що теплій палітрі кольорів як у 80-х та автомобілям із переважно квадратним профілем, за винятком “Мустанга” Lucille звичайно…

До речі про мустангів, у кулуарах Голлівуду недоброзичливці до тепер пліткують, що на радіаторі червоного автомобіля головної героїні зображений кінь з гривою — то оце власне ЙОМУ і наснився якось проти п’ятниці сценарій фільму “Destiny Turns on the Radio”, а Jack Baran просто підхопив ідею і поставив все на музику…