Небезпечні думки / Dangerous minds (1995)
Хороше, позитивне кіно про правильні, може навіть ідеалізовані, цінності. Має викликати особливий інтерес у тих, хто цікавиться шкільним навчанням-вихованням, кому небайдужа тематика роботи із деструктивно налаштованими підлітками, хто хотів би заглиблюватись у їхній внутрішній світ, встановлювати причинно-наслідкові зв’язки девіантної поведінки із згубним впливом соціального середовища, допомагати вирішити їхні індивідуальні проблеми… А тим, кому далекі утопічні ідеї побудови ідеального суспільства крізь “індивідуальний підхід” та “здатність бачити хороше в кожному” у фільмі присутня — молода і незрівнянна Michelle Pfeiffer.
Початок “Dangerous minds” налаштовує на відповідний настрій крізь плавний, ледь помітний, перехід від чорно-білої до кольорової картинки по дорозі шкільного автобуса під ритм Coolio “Gangsta’s Paradise”. Не менш ностальгійно приємно побачити на другому плані хлопців, які грають у гру футбеґ, чомусь більш відому у нас під назвою сокс.
В процесі педагогічно-психологічної взаємодії інтелігентної вчительки літератури з напівкримінальними антисоціальними елементами старшого шкільного віку з’ясовується, що міністерство освіти і адміністрація школи уявлення не мають ЩО роботи із такими підлітками, окрім друку інструкцій та приписів, які безмежно далекі від реальності. Виявляється, що така проблема є не лише в країні, де кожні 5 хвилин захищаються кандидати педагогічних наук, але і по всі боки всіх океанів. Натомість, Louanne Johnson протиставляє безглуздій бюрократичній машині просте людське ставлення до непростих юних людей. Без зайвого пафосу і віри в нездійсненну казочку, де можна одним реченням вирішити всі проблеми, вона досягає успіху і дарує віру в щось краще, ніж те, що є. На окрему увагу заслуговує похід в ресторан і все, що там відбувалось (хоча мене теж дратують офіціанти, які заважають спокійно їсти).
У підсумку, постає питання: “А чи можуть діти з кримінально-маргінального середовища вирости іншими?”. І воно якщо не риторичне, то принаймні таке, на яке з відповіддю краще не поспішати.
На суб’єктивну думку окремо взятих упереджених кінокритиків-аматорів, Michelle Pfeiffer — це найкраще, що сталось із цим фільмом. Своєю природною витонченою красою вона справляє таке сильне враження, що відволікає від сюжету і всіх психологічних моментів у кожному епізоді. На жаль, сьогодні жіночність, лагідна посмішка і доброзичливий вираз обличчя настільки зник з екранів кіно, що у фільмі 1995-го року це сприймається як середньовічна екзотика.
Саме так — попередній абзац написаний з думкою про шедевр нафтопереробної галузі — Megan Fox.
В акторському складі не можна забувати і George Dzundza, який грає позитивного, розумного персонажа, схожого за типажем на John Candy. Хоча для шанувальників “Stargate SG-1” буде чималим сюрпризом, коли Anubis зазирне до кабінету директора школи із своєю самовдоволеною посмішкою.
Після перегляду залишається приємний післясмак, бажання вірити в щось хороше і бачити в людях щось краще, хай хоч у кіно.
