Чудова олдскульна комедія, над якою час не владний і яка не втрачає актуальності, даруючи при цьому радість споглядання акторської гри Peter Falk та Alan Arkin. Фільм, який потрібно подивитись — він може сподобатись або ні, але переглянути його і збагатити глядацький досвід категорично обов’язково рекомендовано. Стрічка належить до епохи “справжнього кіно” з натурними зйомками, добре поставленими перегонами на справжніх автомобілях із каскадерами за кермом та шедевральною акторською грою.
Достатньо просто вдивитись в міміку обличчя Peter Falk та Alan Arkin під час діалогу 40:20-46:20.
Мабуть інколи глядачам потрібні такі комедійні фільми, які не мають у своєму задумі глибоких ідей чи далекоглядних висновків, як наприклад Leap of Faith (1992) чи L.A. Story (1991), але відзначаються місцями непоганим абсурдним гумором. Час від часу потрібно подивитись кіно, в якому сам процес оповіді важливіший ніж її фінал, і схоже, що шлях до мети у “Down and Out in Beverly Hills” і є власне метою.
В центрі сюжету сімейка багатіїв із усіма характерними для них проблемами: значним обсягом вільного місця в головах їхніх діток; великою кількістю надлишкових коштів, які вони витрачають на психотерапевтів, менторів, коучів, собачих психологів, духовних наставників та інших пройдисвітів і шарлатанів; споживацьким сприйняттям американцями інших національностей: вихідців із Латинської Америки та Азії.
Схоже на одну з численних спроб зняти щось для більшості незрозуміле, щоб потім кожен в цьому зрозумів щось своє — і всі разом визнали геніальність задуму авторів… Але не склалось — цього разу не вдалось продати громадськості бульбашку і вона вдарила по зірках у рейтингу. Воно як кіно про поворот “не туди”. А повернули не туди: Dylan McDermott та James Belushi, може навіть і Quentin Tarantino заблукав, хоча його персонаж чи не найбільш цікавий із усіх причетних до цього необґрунтованого божевілля.
Якісний фільм-катастрофа, при чому на скільки вдалий, на стільки ж і недооцінений. Для 1998 року візуальні ефекти виглядають більше ніж достойно, а епізоди в позаземному просторі — цілком реалістично і в жодному разі не нагадують мільтиплікаційну творчість наших днів. А деякі фахівці навіть стверджують, що завдяки запрошеним для зйомок консультантам із NASA, вдалось досягти високого рівня наукової відповідності того, що показують на екрані.
Важко сказати які теорії змови варто підключити до аналізу щоб пояснити ЯК два фільми із практично однаковим сюжетом вийшли на екрани літом того самого року… Мається на увазі “Armageddon” (1998).
Непогана американська кримінальна комедія. Перша половина фільму, окремі повороти сюжету і музичний супровід чимось віддалено нагадують британського законодавця моди цього жанру — “Lock, Stock and Two Smoking Barrels” (1998). Звичайно, антураж та атмосфера відрізняються, але настрій дуже схожий. При помітній простоті історії найбільшою цінністю стрічки залишається акторський склад — справжнє сузір’я.
Трохи незвично бачити Jeff Goldblum без тиранозаврів на задньому плані; підозрюю, що в конкурсі на роль він переміг Benicio Del Toro, який би тут органічно вписався.
