Старе добре кіно. При чому “добре” в обох розуміннях: і якісне, і позитивне. У якому з різних точок зору висвітлено питання дорослішання дітей, сексуальної освіти та інтересу до інтимного життя. В кадрі ідилічна ідеальна одноповерхова Америка в передмісті. Коли в дитинстві по телевізору бачив рівно викошені газони, двори без парканів — думав, що це спеціально для кіна зробили, бо насправді такого не буває. У фільмі відчувається стиль 80-х, можливо тому що це ранні 90-ті, хоча такий поділ дуже умовний.
Причиною перегляду був акторський склад, представлений вже культовими персонами. Власне, після перегляду додаткової мотивації знайти не вдалось. І справді, рідко коли можна побачити Goldie Hawn, Kurt Russell, Ed Harris та Fred Ward разом. Та навіть слизький Murdock із “Rambo II” теж тут. Ніколи б не впізнав Christine Lahti у The Blacklist. Великим плюсом є атмосфера епохи, в якій розгортаються події, створена завдяки увазі до деталей в інтер’єрах та автомобілям на вулицях.
Кіно не сподобалось, не зважаючи на атмосферу 80-х чи Danny DeVito чи Twin Towers… Для мене виявилось забагато дисонансів. Незрозумілий образ головної героїні: це і не сильна жінка, і не досвідчений юрист, а дивна плакса, яка намагається виглядати впевнено, при цьому зривається на сентиментальні істерики, і замість адвокатського професіоналізму постійно демонструє свою сексапільність та ноги в чорних панчохах… Неприродна романтична лінія: оскільки дуже кидається в очі різниця у віці та соціальній зрілості двох учасників і замість флірту це більше схоже на домагання до неповнолітніх.
Чудова олдскульна комедія, над якою час не владний і яка не втрачає актуальності, даруючи при цьому радість споглядання акторської гри Peter Falk та Alan Arkin. Фільм, який потрібно подивитись — він може сподобатись або ні, але переглянути його і збагатити глядацький досвід категорично обов’язково рекомендовано. Стрічка належить до епохи “справжнього кіно” з натурними зйомками, добре поставленими перегонами на справжніх автомобілях із каскадерами за кермом та шедевральною акторською грою.
Достатньо просто вдивитись в міміку обличчя Peter Falk та Alan Arkin під час діалогу 40:20-46:20.
Мабуть інколи глядачам потрібні такі комедійні фільми, які не мають у своєму задумі глибоких ідей чи далекоглядних висновків, як наприклад Leap of Faith (1992) чи L.A. Story (1991), але відзначаються місцями непоганим абсурдним гумором. Час від часу потрібно подивитись кіно, в якому сам процес оповіді важливіший ніж її фінал, і схоже, що шлях до мети у “Down and Out in Beverly Hills” і є власне метою.
В центрі сюжету сімейка багатіїв із усіма характерними для них проблемами: значним обсягом вільного місця в головах їхніх діток; великою кількістю надлишкових коштів, які вони витрачають на психотерапевтів, менторів, коучів, собачих психологів, духовних наставників та інших пройдисвітів і шарлатанів; споживацьким сприйняттям американцями інших національностей: вихідців із Латинської Америки та Азії.
